Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
знизав плечима.
– Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмію від цього рятуватися.
Баст схилився над своєю роботою.
– Зараз трохи пощипає, – попередив він, орудуючи руками з дивовижною ніжністю. – Правду кажучи, Реші, я не можу зрозуміти, як ви зуміли так довго протриматися в живих.
Коут знизав плечима знову й заплющив очі.
– Я теж, Басте, – озвався він. Його голос був стомленим і сірим.
Кілька годин по тому двері до Коутової кімнати прочинилися й Баст зазирнув усередину. Не почувши нічого, крім повільного розміреного дихання, молодик тихцем підійшов до ліжка, зупинився та схилився над сплячим. Баст подивився, якого кольору в нього щоки, понюхав його дихання та злегка торкнувся його чола, зап’ястка і ямки на шиї над серцем.
Потім Баст підсунув до ліжка крісло й сів, спостерігаючи за господарем і слухаючи його дихання. За мить він потягнувся та по-материнськи прибрав з його обличчя неслухняне руде пасмо. Тоді неголосно заспівав – мелодія була ніжною і дивною, дуже схожою на колискову:
Смертні душі – справжнє диво,
Гаснуть швидко, день за днем,
Палахкотять, як трут правдивий,
А з вітром їхня смерть іде.
Чом твій вогник мерехтить?
І як тобі мого вділить?
Бастів голос поступово затих, і врешті-решт він застиг і просидів довгі передсвітанкові години нерухомо, дивлячись, як груди його господаря здіймаються та опускаються від тихих подихів.
Розділ шостий
Ціна спогадів
Хроніст спустився сходами до загальної зали шинку «Путь-камінь» аж увечері наступного дня. Він був блідий, похитувався й ніс під пахвою свою пласку шкіряну сумку.
Коут сидів за шинквасом, гортаючи книжку.
– А, наш випадковий гість. Як там голова?
Хроніст підняв руку, щоб торкнутися потилиці.
– Трохи поболює, коли я надто швидко рухаюсь. Але все-таки працює.
– Радий це чути, – сказав Коут.
– Це… – Хроніст завагався, озираючись довкола. – Ми в Крайсвіті?
Коут кивнув.
– Так, ви досягли Крайсвіту. – Він театрально змахнув однією рукою. – Квітучої столиці. Домівки десятків людей.
Хроніст витріщився на рудого чоловіка за шинквасом. Сперся на один зі столів, щоб не впасти.
– Обпалене тіло Господнє, – приголомшено вимовив він. – Це справді ви, чи не так?
Шинкар неначе спантеличився.
– Прошу?
– Я знаю, що ви будете це заперечувати, – сказав Хроніст. – Але те, що я бачив минулої ночі…
Шинкар підняв руку, наказуючи йому мовчати.
– Поки ми не обговорили можливість того, що вам отим ударом по голові вибило з неї клепку, скажіть мені: як дорога до Тінуе?
– Що? – роздратовано перепитав Хроніст. – Я прямував не до Тінуе. Я… ой. Ну, навіть якщо не брати до уваги минулої ночі, дорога була ще та. Біля Абатового Броду мене пограбували, і відтоді я йшов пішки. Але все це виправдалося, бо ви справді тут. – Писар глянув