Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
Щось дивно хиже крилося у її пильному погляді спрямованих на Ніну світло-карих очей.
– У вас красиві вуха.
– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що від вас це почую. Знаєте, сам маестро Бергано минулої зими на Рив’єрі удостоїв мене такого самого компліменту.
«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в голові у Дизми. І голосно додав:
– На живописі не розуміюся. Ніколи цим не цікавився.
– Проте це вам не заважає, – люб’язно заперечила Ніна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрів.
Кася поклала кий і заявила, що на сьогодні з неї вистачить більярду.
– Піду переодягнуся. Ви не хочете разом зі мною проїхатися верхи?
– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – відповів Никодим.
– Тоді поїду одна. Бувай, Ніночко. – Кася обійняла Ніну за шию і поцілувала в губи.
Коли Кася зникла за дверима, Дизма сказав:
– Ваша пасербиця любить вас не як мачуху…
Пані Ніна раптово відвернулася і підійшла до вікна.
– Ми любимо одна одну як сестри.
– Напевно, – зауважив Никодим – різниця у віці між вами дуже невелика. Я сам прийняв вас спершу за сестер. Але ви зовсім різні.
– Так, – підтвердила Ніна, – і схильності, і характери, і погляди наші діаметрально протилежні.
– Однак ви любите одна одну.
Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як ще підтримати розмову, вирішив, що час відкланятися.
– Я піду. Моє шанування. До побачення.
Ніна кивнула у відповідь і запитала:
– Може, вам щось потрібно?
– Ні, дякую, пані.
– Прошу вас не соромитися і давати розпорядження при-слузі.
– Дякую.
Дизма вклонився і вийшов. І доки він ішов, важко ступаючи, по анфіладі кімнат, Ніна все дивилася йому услід – на його незграбну, ніби квадратну, фігуру і червону грубу шию.
– Ось так виглядає сильна людина? – подумала вона. – Дивно. Втім… О, невиправна мрійнице!.. – розсміялася Ніна і, сплівши руки, потягнулася усім тілом.
Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Він ніяк не міг розібратися у цьому лісі цифр.
– Ох ти ж чорт! – вилаявся Никодим. – Видно, я дурний, як чобіт.
Дизмі згадалася гімназія. Там принаймні, якщо не зрозумієш, можна було зазубрити. Правда, робота каторжна, але вихід є. Нарешті, якщо не визубрив, завжди можна було прикинутися хворим і не піти на уроки… А тут немає жодного порятунку, жодного… Тому що зазубрити цього неможливо, а захворіти… Раптом Никодим замислився.
«А якщо захворіти?»
Чим це допоможе?
«У кожному разі, можна відтягнути звільнення на декілька днів… можливо, навіть на декілька тижнів…»
Ідея! Блискуча ідея! А тим часом щось відбудеться, щось зміниться…
«Так, – вирішив Никодим. – Що тут довго думати? Із завтрашнього ранку захворію і – все тут!»
Він почав роздумувати, яку хворобу вибрати. Заразна не годиться: можуть відправити до лікарні. Шлунок – теж не підходить: не дадуть