Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
і, напевно, ордени?
Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:
– Орден Virtuti Militari7 і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.
– Як це?
– Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.
– Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.
– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.
– Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…
Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.
– Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.
– Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.
Кася знизала плечима:
– Не на всіх.
– Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.
– Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.
Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.
Упевнившись, що його ніхто не бачить, Никодим відчинив двері на терасу і попрямував по алеї, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яної лавки під старою липою.
Проте відшукати лавку йому не вдалося, і він вже почав втрачати надію побачитися з Понімірським, як раптом почув зблизька гавкіт.
– Є! – зрадів Никодим.
І дійсно, неподалік, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма підняв голову і, на свій великий подив, побачив молодого графа, який сидів на розгіллі дерева.
– А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!
Понімірський легко зіскочив на землю і кивнув Дизмі.
– Ви розповідали про мене Кунику? – запитав він з недовірою.
– Боже борони! Втім, його і вдома немає.
– Це добре. Вас здивувало, що я сидів на дереві?
– Ні, чому ж.
– Це, бачте, атавізм. Іноді в людині пробуджується непереборна потреба повернутися до первісного стану. Ви не помічали цього, пане, той… Як там ваше прізвище?
– Дизма.
– Ага, Дизма. Безглузде прізвище. А ім’я?
– Никодим.
– Дивно, ви не схожі на Никодима. Втім, це не має значення. Мій Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поїхав?
– На один день.
– Якусь нову аферу готує. Чи знаєте, що він видер у нас Коборово?
– Ні, нічого не чув.
– Зауважте, Куник займався лихварством. А оскільки мій батько витратив силу-силенну грошей, та ще й війна підірвала наші фінанси,