Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
Вона обернулась і з подивом побачила Ялба, котрий стояв на скелястому пагорку недалеко від входу до Конклаву. Група чоловіків у формі вартових сиділи довкола нього.
– Ялб? – приголомшено витиснула із себе Шаллан: він уже давно мав повернутися на корабель. Вона швидко наблизилася до нього й стала під невисоким виступом оголеної породи. – Чому ти все ще тут?
– Та, – сказав він, усміхаючись, – я ось прилаштувався грати в кабер із цими чесними й достойними панами з міської варти. Зметикував, що стражі правопорядку навряд чи мене обмахлюють, тож ми затіяли джентльменську гру, допоки я чекав.
– Але ти не повинен був чекати.
– Вигравати у цих добродіїв вісімдесят світлоскалок мене теж ніхто не примушував, – зі сміхом відказав Ялб. – Але я зробив і те, і друге!
Чоловіки, які сиділи довкола нього, виглядали куди менш життєрадісними. Їхня форма – лицарські плащі жовтогарячого кольору, підперезані білими крамними поясами.
– Що ж, гадаю, мені саме час вести вас назад на корабель, – мовив Ялб, знехотя ховаючи сфери, що купкою лежали біля його ніг. Вони переливалися різноманітними відтінками. Світло було слабким – там були самі лише світлоскалки, – проте це був неймовірний виграш.
Шаллан відступила, і Ялб зістрибнув з пагорка. Його партнери запротестували, та він жестом вказав на Шаллан:
– Ви що, хочете, щоб я дозволив світлоокій жінці її суспільного стану самій добиратися на корабель? А я був гадав, що ви – люди честі!
Протести стихли.
Ялб придушено хихикнув сам до себе, вклонився Шаллан і повів її далі вздовж алеї. Його очі блищали.
– Прародителю бур, ну й сміхота: залишив законників без штанів. Щойно ця чутка розповзеться містом – і в усіх портових генделиках мені наливатимуть за рахунок закладу.
– Тобі не слід грати в азартні ігри, – сказала Шаллан, – не слід намагатися вгадати майбутнє. Я дала тобі ту сферу не для того, щоби ти змарнував її на такі безпутства.
Ялб засміявся:
– А хіба ж це азартна гра, якщо наперед знаєш, що виграєш?
– Ти махлював? – нажахано прошипіла вона, оглядаючись на вартових, які знову посідали, збираючись продовжити гру при світлі сфер, розкладених на каменях перед ними.
– Не треба так кричати, – тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що він був дуже вдоволений із себе. – Пошити в дурні чотирьох вартових – це вам не абищо. І досі не віриться, що я це зробив!
– Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.
– Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, – стенув той плечима. – Вони від мене саме цього й чекали. Слідкували за кожним моїм рухом, немов приборкувачі небесних мурен, – а як же інакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати їм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони мені шкіру, якби вчасно не з’явилися ви!
Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.
О цій порі