Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
батько колись казав, що на світі є два типи людей, – хрипко прошепотів Каладін, – ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.
Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.
– Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, – продовжив він, похнюпившись. – Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.
– Яка група? – запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.
– Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.
Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння – украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.
– Ми існуємо, щоб загинути, – промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. – Якщо ми вже не мертві.
– Не можу тебе таким бачити, – сказала Сил, снуючи навколо Каладінової голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршенді нерідко підпалювали найбільш віддалені стаціонарні мости, тож інженери й теслярі великого князя Садеаса без роботи не сиділи.
Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.
«Щось тут не те! – підказував йому внутрішній голос. – Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»
Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.
– Колись ти був сповнений сил, – мовила спрен. – Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Інші раби. Навіть деякі світлоокі.
Наближався час обіду. Після нього він міг поспати, доки командир не дасть копняка й не відправить на пообіднє несення служби.
– Я спостерігала, як ти б’єшся, – вела далі Сил. – Хоч і заледве пригадую це. Мої спомини про той час розпливчасті, наче я дивлюся на тебе крізь суцільну завісу дощу.
Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже після того, як його витурили з армії. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вітру. Загаявшись, він заробив від доглядача прокльон та удар батогом по спині.
Каладін знову взявся тягти. Мостонавідників, котрі були загайними в роботі, батожили, а тих,