Шлях королів. Брендон СандерсонЧитать онлайн книгу.
зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.
Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване – наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.
Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.
– В обслузі Четвертого мосту бракує людей, – мовив Ґаз, потираючи підборіддя.
– Їх там завжди бракує, – відказав Лареш. – Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, – і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.
Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» – прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.
Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.
Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити – від Тіена до Ценна, – зрештою гинули. Тож який сенс?
І він знову взявся тягти колоду.
– Каладіне, – сказала Сил, опускаючись на неї. – Я збираюся полишити тебе.
Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.
– Ні, – прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.
– Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади – інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.
– Тоді не йди, – мовив він, жахаючись.
– Мушу, – зіщулившись, відказала вона. – Не можу більше на це дивитися. Я спробую повернутись.
Вона виглядала засмученою.
– Прощавай, – і з цим спурхнула в повітря – немов вихорець прозорих листочків, що опадають.
Заціпенілий Каладін провів її очима.
Тоді знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?
Хлопчина, котрий нагадав йому Тіена, загинув у наступній же вилазці.
Вона була дуже нещасливою. Паршенді завчасно зайняли позиції, чигаючи на Садеаса. Каладін штурмував провалля й навіть не здригався, коли довкола падали вбиті. Його гнала вперед не відвага. І навіть не жага того, щоб одна зі стріл нарешті вцілила у нього та поклала всьому край. Він просто біг. Оце й усе, що він робив. Мов камінь, що котиться з гори, чи дощ, що падає з неба. У них нема вибору. І в нього не було. Він був не людиною – річчю, а речі просто функціонують.
Обслуга навела мости щільно в ряд. Чотири команди загинули. Підрозділ Каладіна зазнав критичних