Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою…
Юстин знав, що мине рік, два – і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати…
Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.
Ярмарки змінювали один одного; пора стояла гаряча, тільки встигай. Юстину щастило – він продавав дорого, купував дешево, скоро у діда у дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, і не молоду. На сусідньому хуторі сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзліше, приніс додому і назвав Вогником. Дід ночами безперервно варив зілля в казані – ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує і передбачати його – тільки час утрачати.
Але не сказав.
Одного разу вночі Юстин прокинувся від того, що дід стояв над ним зі свічкою. Юстин розлютився і мало не образив діда грубим словом, але втримався.
– Юстинку, – сказав дід, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на пальці. – Ну, повір ти старому…
– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дід збожеволів од переживань.
– Будь він проклятий! – тонко скрикнув дід. – Чаклуни ж, хоч які могутні – із людей усе-таки, і ясно, чого від них чекати… А цей – ти знаєш, яких колодязів він Господар? Не знаєш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязів… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам біди, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу – так хоч повір старому, повір, га?
Із здорового ділового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.
На його пам’яті дід не плакав ніколи.
Того, що сталося в самій середині осені, ніяке дідове ворожіння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів – майбутнього немає…
Юстин був удома – розвантажував віз дров, який удалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тільки тоді, коли вершники були вже зовсім близько.
П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.
У кожного на поясі була шабля.
Юстин як стояв перед стосом дров – так і опустив руки, і дрова викотилися на землю з дзвінким, якимось навіть музичним стуком.
– Відчини ворота, – звелів старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.
Юстин підкорився. Два вершники в’їхали на подвір’я і спішилися; троє залишилися зовні.
Старший витягнув із-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:
– Як