Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Він здоровіший за нас усіх, он який рум’яний…
І перевів погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі – в усякому разі стражник гмикнув:
– Ну, тепер він злякався… А то червоний був, як дівка.
Юстин мовчав.
Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикінчили, марно діда ледве не забили до смерті… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязів каже – немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується – чому бути, мовляв, того не минути…
– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.
– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сідло сядеш. За спину. Зрозумів?
– Куди? – ледь чутно закричав дід. – Не пущу!
– Ти, старий ховраше, під копита не лізь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…
І обернувся до Юстина:
– Що став?
…Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовтались у повітрі; кричав услід дід, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…
А кінь пустився риссю – і скоро не стало видно ні хати, ні паркану, а тільки спина, перетягнута шкіряним ременем, спина – і трошки неба.
Відстань, на яку Юстиновій шкапі потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали граючись. Один раз зупинилися біля колодязя – умитися, напоїти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хліба, він відкусив раз – і не зміг більше їсти.
– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиєю спиною він їхав, – а що ти накоїв?
– Накоїв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хіба мене – не в солдати?
– Ні-і, брате, – гмикнув старший, той самий, що привіз за поясом згорнутий у рурочку папір. – Тебе за спеціальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у таверні?
– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотів Юстин.
– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин їхав за спиною.
– Наша справа доставити… Ну що, рушаємо?
І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався збагнути, звідки на нього могла впасти біда – але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, ніби масло в масничці.
Було вже темно, коли в’їхали в місто.
Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин ступив через поріг – і зупинився; кімната була повна народу, і всі обличчя обернулися до прибульця.
За його спиною скреготнув засув.
– Іще один, – сказав хтось.
– Хлопче, ти чий?
– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.
– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. – Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь.
Уздовж стін кімнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидів на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лавці біля себе:
– Іди, сядь…
З-під долоні його вискочив багатоногий домохранець,