Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у траві під кущем.
– Дорогі, – сказав Юстин, розглядаючи знахідку.
– Не твої, – відрізала круглоп’ята.
– Конфіскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобі ні до чого, все одно гола додому підеш…
– Ну і дурень, – сказала дівчина. В низькому її голосі несподівано прорізалися високі нотки, нервові такі півники.
І знову запанувала мовчанка. Юстин сів на траву, а потім і простягся, закинувши руки за голову.
– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дівчина.
– Юстин.
– А мене Аніта…
Вона замовкла, чекаючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп’ята викручуватиметься далі.
– А я верхівця бачила, – сказала дівчина. – Просто сьогодні. От близько, просто як тебе.
Юстин насупився:
– Де?
Дівчина невизначено махнула рукою – захиталися гілки:
– Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровий, як у жаби. Золоті шпори. Скочив на ворону і – ф’ють…
– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори»… Про золоті шпори і так усі знають.
– Не брешу, – образилася дівчина. – Утім, не хочеш вірити – так і не вір…
– Шкода, що ти не Королева наїзників, – несподівано для себе сказав Юстин.
Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі:
– Що?
Юстин зрозумів, що не пам’ятає, як її звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала своє ім’я! А через отих клятих верхівців усе забув…
– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотіла дівчина, дивлячись угору.
– А тобі навіщо?
– Погрітися хочу, – буркнула дівчина.
– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, і дощик до обіду збереться…
– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні…
– Я не селянин, – сказав Юстин.
– А хто?
– Садівник.
– Чи не все одно? Садівники теж жадібні…
Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, в цьому вона не могла прийти здалеку.
– Звідки ти взялася?
– Нізвідки. З неба впала.
Юстин озирнувся. Ніякої коняки – і навіть слідів її перебування – поблизу не було.
– Ти сама? – запитав Юстин чомусь із занепокоєнням.
– Сама, – помовчавши, сказала дівчина. – І заступитися за мене нікому. Так що знущайся як хочеш.
– А як ти приїхала? Ти по дорозі не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем?
– Морем, – погодилася дівчина, але знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалась Юстину.
– Знаєш що? Добром злазь.
Дівчина демонстративно подриґала ногами:
– Мені й тут непогано.
– Погано, – сказав Юстин із натиском. – А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка?
– Королева верхівців, – фиркнула круглоп’ята. –