Господар колодязів. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…
– Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.
– Прощавай…
Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.
Обернулася.
Юстин стояв, не рухаючись з місця.
– У тебе попоїсти знайдеться?
– А що, черешні не ситні?
– Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.
Юстин зупинився:
– Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?
– Човен?
– Але ти ж сказала, що морем дісталася?
Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:
– Давай сядемо.
І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.
Настала тривала пауза.
– Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.
– Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?
– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?
Дівчина опустила очі:
– Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?
– Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.
Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:
– У-у-у… А на завтра?
– Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.
Помовчали.
– Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.
– Ага, – зізнався Юстин.
– Аніта.
– Ось тепер точно не забуду.
– Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.
– Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.
Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.
– Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.
– Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.
– Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…
І знову стало тихо.
– А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?
– Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу…