Червоний. Без лінії фронту. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.
– Кому – нам? І які – такі?
– Ми – таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.
– Цікаво. – Це прозвучало підкреслено ввічливо. – Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?
– Наша. – Юркові помітно підлестило.
– Значить, боротьба – клеїти листівки, – зітхнув Данило. – А далі?
– Що – далі? Будуть нові листівки. – Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: – Нас уже шукає поліція.
– Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, – спокійно мовив Червоний.
На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем – попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:
– Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.
– Коли так, пощо вам я?
– Люди потрібні, – повторив Юрко, заводячи розмову в коло.
– Ти, значить, тут старший.
– Я! – підтвердив Дорош вигуком.
А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично – нашим керівником.
Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:
– Хлопці не проти?
– Не проти – чого?
– Що ти в гурті за головного.
Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:
– Так.
Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг – розбити писок п’яному поляку.
– Отже, ти відповідаєш, – мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.
– За що?
– За них. – Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. – Ще – за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне – яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.
– Заскладно говориш. – Юрко облизав язиком пересохлі