Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
що також відбувалося гуртом, співали пісні, ділилися новинами. Потім господиня, якій допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пізньої осені, коли селяни вже виконали більшість сільськогосподарських робіт. На Бойківщині для обробки льону існували спеціальні прилади: «ламанки», «терлиці», «перетирачки». На лемківсько-бойківському пограниччі поширеною жіночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дівчата сходилися до однієї хати прясти. Прядіння відбувалося під співи, розмови. Господарі хати, в якій відбувалася ця гуртова робота, влаштовували дівчатам частування.
Отже, як бачимо, звичаї трудової взаємодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраїнські риси, так і локальні особливості, які залежать від специфіки етнографічних районів чи підрайонів у її складі. Місцева специфіка цих звичаїв найчіткіше виражена в народній термінології, а також у різноманітних аспектах їхнього трудового та обрядового етапів.
Народне харчування Галичини. Андрій Зюбровський
Традиційна кухня в народознавстві є одним із найважливіших етнодиференціальних маркерів. Тобто кожному народові чи етнографічній групі цього народу притаманні певні унікальні страви, особливості їх приготування. На основі вказаних та інших культурних особливостей (житло, одяг, діалект) відбувається ендо- та екзоідентифікація етносу чи етнографічної групи.
Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навіть дещо перефразувати давню приказку: «Ми є ті – залежно від того, що ми їмо». Однак із народною кухнею Галичини все значно складніше. Передовсім, це пов’язано із тим, що «Галичина» не є етнонімом (на відміну від, наприклад, Надсяння, Опілля, Волині чи Покуття), а, радше, політонімом. Тобто ніколи не існувало такої етнографічної групи українців, як «галичани». Більше того, лише Східна Галичина була заселена українцями: на Західній Галичині домінував польський етнос.
Так, Східна Галичина не є етнографічно однорідною. Вона територіально охоплює такі етнографічні райони України, як Опілля, Надсяння, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Поділля.
Описуючи особливості народної кулінарії Галичини, врахую, передовсім, що кожен із перелічених етнографічних районів у її складі мав певні культурні особливості. Вони були зумовлені рівною мірою як особливостями історичного розвитку, так і природно-кліматичними умовами. Зрозуміло, що, наприклад, на кам’янистих гірських ґрунтах кращу врожайність давали одні культури, а на піщанистих землях Галицької Волині (так зване Мале Полісся) – інші.
Звісно, це знайшло своє відображення в особливостях народного харчування тієї чи іншої частини Галичини. Навіть більше, можна з успіхом розвінчувати міф про існування «кулінарії Галичини», адже такої, як певної типологічної системи, не існувало.
Тоді, можливо, правильніше було б писати про те, що «галицька кулінарія» є сумою всіх особливостей