Купальниця. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
жіночого королівства. Зосереджений молодик намагався прочитати продавчині завдання, записане на папірці:
– Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.
Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та сковорідок – ні. І не там, де іграшки…
– Що вас цікавить? – запитали її у відділі квітів.
– Я лише дивлюсь, – усміхнулась Кароліна.
Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та металі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жваво спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднички, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а понад усе – в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок з порцеляновими обличчями.
Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у своїй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку та маленьку вітальну листівку – і, задоволена, посунула святкову конструкцію до хлопця з трояндами.
Ось що воно було.
Дівчина пакувала подарунки.
Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут було кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи розмовляти, лунав хриплуватий голос співака.
– Люблю Джо Кокера, – брат показав кудись вгору. – Це Summer In The City, – розірвав крихітний пакетик з меленим перцем, присипав улюблені макарони.
– Літо в місті?
Брат кивнув.
– За що мені трійку з англійської поставили? – Кароліна понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. – Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.
– Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?
– Ну що?… Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на місцевості.
– Помогти чимось?
– Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.
– Без проблем.
Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.
– Кок – це ж півень по-англійськи? – затримала виделку в повітрі. – А кокер тоді – що?
– Півняр, виходить. Когутяр.
– Є такі слова?
– Нема таких слів.
– Роберте… – згадала. – Давно хотіла запитати. – Чому в тебе таке прізвище дивне – Керя?
Брат прожував, тоді озвався:
– Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там Гонтар. Нормальне прізвище.
– Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?
– Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував. Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звідти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому Керя може