Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.
ця гідна Пана п’янка сила й природність його прагнень дає Казанові нечувану, майже непереможну владу над жінками. Раптово пробудженим інстинктом киплячої крові вони чують у ньому людину-звіра, що горить, палає, що летить їм назустріч, і вони підкоряються йому, бо він цілком підпорядкований їм, вони віддаються йому, бо він весь віддається їм, але не одній, а їм – всім жінкам, його протилежності, іншому полюсу. Інтуїція статі вказує їм, що це той, для якого ми найважливіші, несхожий на інших, втомлених від справ і обов’язків, ледачих і одружених, квапливих, які вічно поспішають, лише мимохідь доглядають за ними; цей прагне до нас з необробленою бурхливою силою всього свого єства, цей не скупий, а щедрий, цей не замислюється або не розбирає. І справді, він віддається весь: останньою краплею насолоди свого тіла, останнім дукатом зі своєї кишені він, не роздумуючи, готовий пожертвувати заради кожної з них лише тому, що вона жінка і в цю мить тамує спрагу. Бо бачити жінку щасливою, приємно враженою, захопленою, усміхненою й закоханою – для Казанови вища точка насолоди. Він нагороджує кожну коханку щедрими дарами, лестить розкішшю й легковажністю її марнославству, він любить багато наобіцяти, огорнути мереживами, перш ніж оголити, вразити небаченими коштовностями, сп’янити бурею марнотратства й палким вогнем пристрасті, – і справді, це Бог, Юпітер, який разом зі спекою крові проливає на кохану й золотий дощ. І знову, уподібнюючись Юпітеру, він зникає в хмарах: «Я шалено любив жінок, але завжди вважав за краще їхню свободу», – від цього не блякне, а навпаки – яскравіше сяє його ореол, бо саме завдяки його грозовим появам і зникненням жінки зберігають в пам’яті єдине й виняткове, ні з чим не порівнянне сп’яніння й захоплення, безумство захоплення, неповторність чудової пригоди, що не перетворилися, як з іншими, у тверезу звичку й банальне співжиття. Кожна жінка інстинктивно відчуває, що чоловік такого штибу немислимий в ролі чоловіка або вірного залицяльника; в її крові зберігається пам’ять про нього як про коханця, про бога однієї ночі. Хоч він залишає всіх, проте жодна з них не хоче, щоб він був іншим. Тому Казанові потрібно бути тільки тим, ким він є, – чесним у віроломстві своєї пристрасті, – і він опанує кожну. Людина, подібна до нього, не мусить представлятися, не мусить здаватися піднесеною, не мусить вигадувати ліричних і хитрих способів спокуси: Казанова мусить лише надати можливість діяти своїй щирій пристрасті, і вона постоїть за нього. Боязкі юнаки даремно будуть перегортати його шістнадцятитомне Ars amandi[39], щоб вивідати в майстра таємницю його перемог; мистецтву спокуси так само не можна навчитися з книжок, як мало вивчити поетику, щоб писати поеми. У цього майстра нічому не навчишся, нічого не вивудиш, бо не існує особливого секрету Казанови, особливої техніки завоювання й приручення. Вся його таємниця – в чесності прагнень, у стихійному прояві пристрасної натури.
Я щойно говорив про чесність – дивне слово стосовно Казанови. Але нічого не поробиш:
Мистецтво любові (